«На вас, завзятці-юнаки, що возлюбили Україну, кладу я кращії гадки, мою сподіванку єдину»...

І їх нема...

Кого ми поховали?

Хто зважить той жаль?

Зберіть усі хмари з усього світу - і не складете тої нерозважної туги, що оповила серце...

Жалю немає ваги.

Найпалкіші діти України, найдорожчі жертви на залізний вівтар волі.

Історія знає багато жертв, але такої сторінки вона ще не розгортала перед людськими очима.

В часи хрестових походів ішли одбивати Єру­салим лави охоплених ентузіазмом дітей, вони і гинули лавами, з повною вірою в Царство небесне і в вічне життя.

Бились до загину герої-юнаки Греції та Риму і виступали на бій озброєні всією тогочасною вій­ськовою мудрістю, фізичною силою, певні своєї перемоги.

Ллється і до останніх днів кров героїв-патріотів, але вона ллється на війні з ворогами, а ворог що? Ворог - воїн, воїн - воїнові брат, він поважає свого супротивника, бо розуміє, що доля їхня єдина, -— він убиває під час січі й доглядає, коли візьме в полон, він і карає, та карає тільки смертю.

А що було тут?

Якої вічної нагороди сподівались юнаки, виру­шаючи на бій? — Вічної смерті.

Чи вони вірили в свою перемогу? Чи сподіва­лися на свою силу? Ой ні! Чи то були знавці-ко- заки, окурені порохом, призвичаєні до військової справи. Ні, ні. То були гімназисти і молоді сту­денти, не призвичаєні до військової справи. Вони не визнавали ні права війни, ні права смертної кари. їхнім душам було огидне кожне насильство, убивство, бій.

І вони пішли.

Коли вдарив останній час України, вони піш­ли - 400 юнаків проти 13000 большевиків.

Сподівалися засипати своїм трупом повіддю прорвану гатку.

І полягли усі.

Чи ж вони не відали, проти кого йшли? Поки історія людська буде існувати, доти будуть всі й далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадува­ти страшне слово «большевик».

Каїн, Іуда і большевик – три людські потво­ри, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і то порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочин­ства і, як безумний, кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, виха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скаже­них собак, і тішився муками своїх братів.

Все те відали герої-юнаки і пішли свідомо на не­людські муки, щоб дати можливість Україні підпи­сати мир з центральними державами, що дасть щас­тя і спокій народові нашому. Народові, що сам потяг із большевиками і повстав на своїх: Святий Боже, де ж твоя правда? За що ж загийули ці кращі сини України? Хто їх не знав? Хто не знав Поповича? Бідний, дорогий товаришу! В часи, коли гинула вся Україна, як він кидався скрізь, щоб всім допомогти, щоб роздмухати іскру надії. Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина?

Його ніхто не звав Владіміром Яковлевичем, не вважаючи на те, що він вже кінчив університет, – так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині.

Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді й теплим зв'язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь - любов до України. Палкий організа­тор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, неза­бутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом із тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України.

І його нема. Був душею молоді й разом із нею пішов на смерть. А ті гімназисти 6, 7, 8 класів - дорогі діти на світанні життя.

Вони всі понесли на жертву отчизні свою моло­дість, радість, щастя, нерозважне горе кревних і молоде своє життя.

Заметене снігом поле, а на йому похапцем око­пались чотириста юнаків, без штабу, без бліндо^ ваного поїзду, по три набої на душу. Зачорніло здалеку: почали наступати з цих боків колонами большевики. Тринадцять тисяч вибрудків пекла на 400 беззбройних юнаків...

Єдиний командир юнацької батави, що лишився із нею, сотник військовий, звернувся до юнацтва: «Вже нам, товариші, не вертатися на Україну, по­служимо же всі неньці, поляжемо всі за неї». Всі поклялися. Три дні боролися - і полягли на чор­нім полі смерті.

Закипіло большевицьке свято. Шляхетні голови молоді, що жили лиш вищим пориванням - лю­бов'ю до народу, до правди, до волі, — сини бра­терського народу били прикладами, виймали очі, мордували нелюдськими муками.

Що смерть? Смерть ласка, — смерть хвилина.

А муки ті?

Сердешна Україна, чи ж вона того хотіла? Бід­на, нещасна, стократ нещасна й самотня в дні своєї волі, оточена гадюкодлом ворогів, від уст рідних дітей відбирає хліб і дає чужинцям, щоб всі по­рівняти, — і має в подяку ненависть, зраду, злобу! На ту волю народню вона ж віддала останню свою оборону - свою чесну, інтелігентну молодь.

Ой, ні! Тих жертв не можна забути, не можна подарувати.

Але вони кличуть не до помсти. Не для ненави­сті і злоби понесли вони своє життя, а з-за незмір­ної любові до рідного краю, і та любов світитиме йому довгі віки.

Страшно вмерти, але ще страшніше загинути марно.

Того дня, коли большевики вступили у Київ, коли, здавалось, усе загинуло, прийшла до мене мати і впала переді мною навколішки.

«Я мала одного сина, так, як сонце в небі, — сказала вона, — і він пішов проти большевиків. Коли б я йому сказала одново слово, коли б я про­хала його лишитись, він би пожалував би мене і зостався б зі мною, але я не сказала ні слова: коли Україні потрібні наші діти, — хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться мені, що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбива­тись за єдиним моїм сином». Заради цих матерів, заради цих юнаків-героїв ми повинні всі, що ли­шилися живими, поклястися на цій могилі - від­дати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя України можемо ми поквітува- ти їхню жертву і зняти з них тягар марної, німої смерті.

Діти України, старші й малі, ця могила - ваш храм.

Минуть роки, десятки років, століття, — пам'ять про юнаків-героїв не згине вовік. Вона сві­титиме не тільки українцям, всім обраним Богом людям, що покладають життя своє во ім'я ідеї, во ім'я брата свого.

Для нас могила ця лишиться навіки полум'ям віри, вона дала нам незабутнє минуле.

Це буде друга свята могила над Дніпром.

Діти України, це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що vivos vokat, – не дасть вам спинятись, не дасть забути.

Цей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя.

І коли життя зітре з пам'яті сучасників ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди... вони пам'ятатимуть що тут лежать ті, що віддали все, що мали, – молодість, розум, щастя й життя - за волю України.

Весняне сонце гріло і заливало золотим промінням дорогі труни, коли жалобний похід рушив через місто до останнього притулку юнаків-героїв над рідним Дніпром, а коли труни поставили над могилою, — на прозорім, кришталевім небі засяв молодий місяць і танки мигтячих, променистих зірок.

Весна прощалась з молодістю, а молодь ридала над могилою, і лилася востаннє рідна пісня.

Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, — ваша смерть не згинула марно. Чуєте?! - Вона живе і житиме довіку - вільна, самостійна Україна.