В огорнутих туманом сутінках блукає ранок. Він намагається віником змести темряву з тротуарів, та нічого не вдається. Раптом ранок зачерпнув із темної, глибокої сині неба декілька промінчиків – і сонечко ніжно посміхнулося. Від цього на землю посипалася сила-силенна яскравих іскор. Увесь світ зайнявся рожевим полум’ям світанку. Небо стало схожим на неперевершену картину найталановитішого у світі митця, на якій автор зобразив гармонійне поєднання всіх відтінків синього кольору, серед яких де-не-де ще горять маленькі світлячки-зорі та в задумі блукає блідий серпик місяця.

Він сидів і дивився на це яскраве полум’я світанку в самісінькому центрі Прилук з висоти, адже був занадто великим, щоб зійти на землю. Бог дав йому
неабиякий хист до малярства. І тепер Він жалкував, що не може відтворити бачену красу, адже пензлі й палітра застигли у вічності.

На міських вулицях з’являються люди, вони рушають уперед, і ця течія не зупиняється. Ідуть, тому що треба, через те, що хочеться. З байдужістю дивляться на рекламні щити. Які ж усе-таки люди різні! Витікають з одного джерела накопичення світла й добра, та розтікаються в різні сторони, мов краплі води на гладкій поверхні. Не за фізичними законами розтікаються, а туди, куди кличе бажання чи випадок.

• Мамо, купи тістечка!

• Не можу. Треба заплатити ще за дитсадок.

• Хочу солодкого тістечка!

• Зараз будеш снідати з дітками та вихователькою.

• Купи!

• Потерпи, Тарасику, може, скоро віддадуть зарплату, тоді й купимо цукерки й тістечка.

Розмова жінки з дитиною геть порушила плин Його думок. Хлоп’я й далі наполегливо вимагало від мами солодощів.

Тарасик… Він теж має таке ім’я. Щось тепле й болюче ворухнулося в залізних грудях – пригадалося власне сирітське дитинство. Завжди був напівголодний. Іноді до сліз хотілося їсти. Чекав, коли дяк з похмілля розщедриться й дасть за роботу п’ятака. Знав, що обов’язково купить на нього пряника. Та щойно гроші потрапляли до рук, знову біг до крамниці й брав там олівець та аркуші паперу, бо найбільше щастя мав від малювання.

Люди не припиняють рух. Ось іде розлючене, похмуре обличчя, а очі кинутого кошенятка дивляться з-під цієї левиної маски прямісінько в Його очі. Ось ще одне, вочевидь, безглузде. Зіниці бігають туди-сюди й миготять, як гірлянда. Губи – одна пряма лінія, брови – ніби два замети. Ця людина безтурботна й задоволена собою. Їй більшого не треба.

Ось ще двоє пливуть по дорозі, спокій відчувається в кожному їх русі, а в руках – жовто-блакитні стяги. О диво! Люди зупиняються біля його ніг. Видно, на когось чекають. Через декілька хвилин на майдані вже багато народу. У руках –гасла, прапори. Він нарахував аж вісім політичних сил – демократи, соціалісти, соціал-демократи, регіонали, бютівці, «Свобода», «Сильна Україна», «Фронт Змін». Подумав: таке маленьке місто, а стільки поглядів на, шляхи його розвитку.

Тим часом установили апаратуру. Почався мітинг. З перших слів ведучих Він зрозумів, що сьогодні особливий день – День незалежності України.

• Дев’ятнадцять років тому був проголошений Акт про державну незалежність. І саме цього дня Україна втілила в реальність мрію багатьох поколінь – ідею незалежності.

• День незалежності – підсумок багатовікового історичного шляху України до ствердження своєї державності, результат відданої боротьби поколінь наших пращурів за велику, вільну, процвітаючу державу, у якій наріжним каменем закладено турботу про кожного громадянина.

• Хай нам вистачить упевненості, мудрості й сили поставити на шлях добра й благополуччя наше древнє, красиве, працьовите місто!

Йому подобалися слова можновладців. Він усе свідоме життя боровся за незалежність держави й тепер мав велике задоволення насолоджуватися баченим. Як гарно всі говорять, та якось дивно щеміло в Його бронзових грудях. Неправда вчувалася в словах політиків.

Він кожного дня сидить на розі центральних вулиць міста, багато бачить і чує. Чому сьогодні мама була не в змозі купити дитині тістечка? Чому вчора одна бабуся скаржилася сусідці на мізерну пенсію, на яку не можна прожити самій, а ще й онук безробітний сидить на шиї. І село – уже не село. Нещодавно підслухав розмову двох жінок про те, що село вимерло, поля ніким не засіяні… Ні, не такою за життя Він уявляв незалежну Україну. Голос, що лунав із гучномовця повернув Його до реальності.

• Росія веде жорстоку повальну боротьбу в Україні проти української мови, культури й церкви, як кажуть, до глибини свого гаманця, боротьбу за збереження колоніального панування російської мови й духовності в нашій державі. Словом, політика російського уряду спрямована на економічне й політичне завоювання України. Українці! Будьте пильні, просніться від облудного гіпнозу Росії.

Він вірив, що Його народ може бути іншим – не сірим, забитим, переляканим і залежним від ласки чужинця, а строкатим, радісним, відважним і вільним. Ще два століття тому Він засуджував підступну політику сусідів, які то руйнували могили великих борців, то

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу.

Тоді Він дав відповідь на цінності російської «науки»:

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тільки шкода –

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

А щоб захистити національних борців, ствердив:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний.

Звичайно, і в ті далекі часи були серед українців духовні покручі, байдужі до досвіду й слави великих прадідів. До них Він звертався:

Правнуки погані!

…І в слов’янофіли

Так і претесь… І всі мови

Слов’янського люду –

Всі знаєте… А своєї

Дастьбі… Колись будем

І по-своєму глаголить,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже.

Коло Його ніг продовжували вирувати пристрасті:

• Ми служимо суспільству!

• Ми творимо для народу!

• Ми займаємося духовним відродженням!

• Я свою дачу збудував власними руками й за чесно зароблені гроші!

• Куда сматрєлі учітєля, когда іщо єтот політік учілся в школє?

Він дивився на все це зверху й думав, що про «цих» якийсь інопланетянин зміг би написати: «Планету цю називають Земля. Населення її – силенна сила ходячих шлунків – «п’ющих» і «жующих». Вони тільки жують і ковтають. Лише ковтають і жують – більше нічого». Він не розумів того «вертепу», у якому всі тікають від життя й думають, що втеча - то є саме це життя, у якому дехто навчився майстерно себе обманювати, а більшості дуже комфортно.

Мітинг закінчився, усі розійшлися. Він поглянув навколо. Зір упав на клумбу. Подивився на квіти – великі, свіжі, розкішні – і не міг намилуватися. Мигтять, палають, якось ніжно й зворушливо горнуться одна до одної, про щось шепочуть дороге й вічне. І стільки згоди між ними, стільки довір’я, як у людей, чиї кораблі відпливають кудись далеко-далеко. Квіти осяяні щедрим промінням літа. Із своєї висоти Він подумав: «Якщо народ не об’єднається на діяльну любов до України, то для нації ніколи не зійде сонце. Воно світитиме для жменьки безликих безбатченків, які й не помічатимуть його, бо в їхніх душах не буде любові, навіть душі в них теж не буде. Роз’єднаний народ, який не витримає духовної конкуренції у світі, приречений на загибель. Тому боротьба за майбутнє – це боротьба за цінності нації, єдиної у своїй різноманітності. Пора для України жити!».

Червонобоким яблуком котилося сонечко ближче до заходу. Якийсь художник-бородань примостився на лавці й почав писати картину – великий Тарас з пензлем і палітрою застиг у бронзі. Митець навіть і не здогадувався, які думки вирували в цій могутній величній скульптурі.

Стовпник Олександр, учень 9-А класу. Учитель Янко Оксана Віталіївна