Наодинці зі своєю совістю

Совість… Вона вперше з’явилася в моєму житті, коли я, ще будучи маленькою, викинула кашу, що приготувала на сніданок мама. Пам’ятаю, як Вона (совість) мені сказала: «Ще одне маленьке чортеня з’явилося в цьому світі. Будь певна, дитино, я навчу тебе жити».

Я настільки відчайдушно тікала від Неї, що вибігла з дому й опинилася далеко-далеко – на стадіоні, де так любила гуляти з батьками. Сховалася в безлюдному місці під велетенським дубом. Просиділа там, тремтячи, аж дві години. Тоді прийшла знову Вона. 

     - Привіт, чортенятко! Хочеш сховатися? І не мрій. Ти ще занадто мала, аби зрозуміти, що я з тобою назавжди.

     - Назавжди?

     - О, як я мрію про той час, коли твій мозочок стане розумом, а я зможу вести з тобою розмову… До речі, твої рідні шукають тебе.

Вона щезла. Мурашки по тілу… Здавалося, вони хотіли під шкірою здійснити революцію. Уже сонце зайшло, коли батьки знайшли мене. Очі мами – заплакані, а тато – блідий.

Тієї ночі Вона була зі мною, щось говорила, а коли я запитувала – мовчала. Вона не чула мене. Тільки потім, через багато років, я зрозуміла, що совість відповідає лише тоді, коли ти її чуєш, чуєш душею.

Сьогодні я живу в дуже неспокійному світі, у якому переосмислюються
моральні цінності: «правда – це брехня», «чорне – це біле», «невігластво – це сила», «свобода – це рабство». Що робити? Як не спіткнутися, адже життя – це постійний вибір, сумнів, коливання між безліччю точок дотику мене до світу. І тоді я звертаюся до своєї найкращої подруги – совісті (я, шістнадцятилітня юнка, навчилася з Нею добре розумітися).

Нещодавно вперше пішла з друзями на дискотеку. Було так весело. Танцювали, спілкувалися. Потім хлопцям стало нудно й вони сказали, що треба додати в кров адреналіну. Пішли. Через деякий час повернулися, тримаючи в руках пляшку вина й шоколад. Я розуміла: відбувається щось аморальне, але не знала, як діяти. На допомогу прийшла совість:

- Зупини!

Я повторила:

- Зупиніться. Не треба.

Та мене ніхто не послухав. Я ж серед однолітків – «біла ворона»: не палю цигарки, не гуляю до півночі, сумлінно навчаюся в школі. Від самого початку свого свідомого життя творила ідеали, закладала пріоритети. Звичайно, під впливом оточення. Мої принципи – це мої вчинки, то намагаюся не діяти всупереч мною ж виробленим цінностям.

Вечірка була зіпсована. Я поверталася додому . Неподалік дискоклубу, біля магазину, побачила гурт своїх ровесників (хлопців та дівчат, останніх було більше), що розпивали пиво. Совість ще раз проговорила:

          - Зло має бути покараним.

Тремтячими руками дістала телефон, набрала – 102…

Другого дня від однокласників дізналася, що того вечора на магазин несподівано наскочила міліція (чого б це?) і склала протокол на продавців. Молодь устигла втекти.

Думаю, зробила правильно, адже мій учинок мав конкретну мету – зупинити злодіяння, і був проявом мого людського духу. Тієї ночі я так до ранку й не заснула, відчувала внутрішнє задоволення. Переконана, що моральний учинок – це зробити щось за рішенням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення. І я змогла його зробити. Я змогла (думаю, і далі зможу) не пливти за течією життя, безтурботно виконуючи чужі вказівки, будучи безпомічною сірою масою, яка нічого не вирішує, яку завжди використовують, з якою ніколи не рахуються. Для себе давно вже вирішила, що ніколи не буду маріонеткою. Я – упевнена в собі молода людина й знаю, що керуватиму своїм життям, а не воно мною!

Латинська сентенція стверджує: «Людині властиво помилятися». Найбільше боюся опинитися за ширмою власної совісті, як це сталося з Постоловським Олександром Івановичем – героєм роману Бориса Антоненка-Давидовича «За ширмою». Чесний, відданий своїм пацієнтам лікар занедбав свою стареньку матір, Одарку Пилипівну, яка занедужала на рак. Відгородивши ширмою в кутку свого кабінету місце для неньки, він, поринувши у свою фахову працю, не помічав, що рідна йому людина, не маючи прихильності від чужої духом і культурою невістки-росіянки, жила в пекельних умовах. Її довго тримала на світі лише велика любов до сина. Коли смертельна хвороба й недбалість власної дитини остаточно звалили Одарку Пилипівну, Олександр Іванович збагнув глибину свого злочину перед матір’ю. Тільки її смерть збурила синівське сумління й викликала свідомість великого боргу перед ненькою, перед тією землею, на якій народився:

- Я все сплачу, мамо. Усе!

Моральний учинок часто є ризикованим. Зрозуміло, таких учинків за життя може бути небагато. Людей, готових до них, часто називають дошукачами або диваками. З ними не завжди легко спілкуватися. Буває так, що за життя вони лишаються самотніми, але саме такі люди утверджують реальні істини, що згодом стають загальновизнаними.

Мене схвилювала розповідь учителя української літератури про подію, що сталася 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», де відбувалася прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Я до глибини душі була вражена вчинком Івана Дзюби, який, не злякавшись владних мужів, зі сцени сказав про те, яких зусиль коштувало «пробити» цей фільм, як важко стало дихати в Україні, про арешти, які розпочалися серед української інтелігенції. Цей протест підтримали Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл, хоча й дорого за це поплатилися.

У християнській моралі Європи живе пам’ять про моральний Першовчинок – хресна жертва Христа, після якого світ змінився у своїй основі й ніколи не може бути таким, як раніше. Я думаю, що так і людські вчинки хоч на крихту, але змінюють світ довкола нас: мужнє утвердження власної гідності, прощення, адресоване ворогові, прояв співчуття там, де на нього не сподівалися, вносять у наше життя елементи цієї моральної необоротності.

Життя – це пошук людини, це вічна дорога безкінечних поневірянь. Іноді раптові перехожі наштовхують мене на нові думки. Буває, помічаю тінь, яка супроводжує всю вічність пошуків – совість. Озираюся…

Ось тепер сиджу у своїй кімнаті, сонце ще холодне, та все ж відчутно весну: кохання приємно бродить у крові й розмовляє із совістю… Вона мені сказала, що я Люблю…

Деркач Анна, учениця 11-А класу. Учитель Янко Оксана Віталіївна